Дівчатко плакало, аж схлипувало, так пекла душу ота велика прикрість - приймальна комісія в політехнічному інституті навіть дивитися на документи абітурієнтки не захотіла.
- Дівчинко, тобі немає ще й шістнадцяти - не беремо ми таких надто юних…
"Спрацював", певно, батько - він був головою крайвиконкому у Владивостоку. Знав, що не вийде з його доньки … виконроба.
- А я ж хотіла стати будівельником, - рюмсало дівча, - зводити житло людям, а чи й навіть заводи великі!
- Та й чого ж ти ридаєш, - намагався заспокоїти батько. - Подавай документи в медичний, повчишся рік, не сподобається - покинеш медицину, прийдеш знову в "політех"…
І не знала тоді юна Клара, що стане медицина її життям. І скільки ще буде на її шляху й таких от прикростей, і ще більшої радості.
- Й повірите, ось уже зустрічаючи вісімдесяту осінь, усвідомлюю, що без своєї роботи я, певно, й жити не змогла б. І от уже п'ятдесят вісім років я все "кидаю медицину" й ніяк не можу її покинути, - сміється лікар-ординатор хірургічного відділення №2 обласної дитячої лікарні Клара Олексіївна Могилевська. -Й жодного разу, повірте, за всі роки не було випадку, щоб пошкодувала, що життя своє присвятила цій професії. Це моє місце. Й іншого просто не уявляю. Всякого за ці роки бувало, але це - моє!
А бути хірургом, як сама ж і підтвердила, дуже нелегко. Надто ж - дитячим. Бо ж, щоб зробити дитині добре, їй треба … заподіяти біль.
- Ой, часом, бувало, на порозі операційної й коліна тремтіли, - ділиться відчуттями. - У кого? Та в мене ж! І тоді вже так тяжко йти на операцію… Знаю ж, що велика, складна, що може дитина загинути. Йдеш "ва-банк". І руки роблять свою справу. Й маленьке виживає! Така тоді велика радість!
За ці роки лише в дитячій хірургії Клара Олексіївна зробила близько двадцяти тисяч операцій. Працювала хірургом без усяких перерв. Два роки завідувала міським здороввідділом, двадцять чотири - була головним дитячим хірургом області. Звісно, навантаження - надзвичайно велике. Тоді не було стільки хірургів, як зараз. А роботи - надто багато. Термінові та планові виклики в райони, навчальні виїзди.
за матеріалами газети "Пульс-НОРМА" від 2008 року
Її вісімдесяту осінь зустрічали ще так недавно - в 2008 році. Та цьогоріч листя облетить уже без неї. Час невблаганний - він забирає в небуття, певно, найкращих людей. І коли читаєш те ювілейне інтерв’ю з нею, повертаєшся в той час, коли її руки з надзвичайним умінням рятували життя діток, коли сама вона з величезною любов'ю вміла вислухати й розрадити кожного свого маленького пацієнта. Згадаймо ж, якою вона була - Клара Олексіївна Могилевська. Людина й лікар із великої літери…
Та перший робочий день пам'ятає й досі. Був він у Владивостоку - направили молоду лікарку в крайову лікарню. Та ще й до цього вона практикувала в медичних закладах.
- У нас було розпорядження: прийшов працювати в хірургію - шість місяців маєш провчитися на курсах терапії, - згадує співрозмовниця. - Бо лікар має добре слухати серце, легені й узагалі, як мовиться, бути на своєму місці й не бігати за консультаціями.
А ночами - в операційній. У перший же після закінчення інституту день роботи їй доручили прооперувати хворого з пораненням шиї осколком.
- Зараз мені складно й уявити, як я могла так зробити - просто обрізала по краю це все, - скрушно хитає головою. - А всього-то й треба було - ракетоподібним розрізом, щоб вийшов лінійний шов.
Дали й палату - з дуже складними хворими. З кишковими норицями, після пухлин - це була важка робота.
- Але я не жалілася - спокійно виконувала її, - згадує. - Хоч іноді й плакала, бо дуже шкода було їх.
І якось ті дні злилися в один, бо не виходила, дійсно, з лікарні й по кілька діб.
- Зате я багато чого зуміла, - говорить із гордістю. - За два роки я вже знала всю велику хірургію й уміла оперувати. І це не тому, що була дочкою голови крайвиконкому, - сміється. - Батько категорично забороняв апелювати тим, що він - депутат Верховної Ради СРСР, Російської Федерації. Він учив мене самій відповідати за свої дії.
Й скільки має гарних учнів, котрі нині вже й самі стали знаними та шанованими людьми не лише нашої області, але й усієї держави. Це - приклад її служіння людям.
- Інтернатура у нас почалася в 1959 році. Й от перший інтерн у Житомирській області - Леонід Рафаїлович Козловський - і став моїм першим учнем, котрий … не хотів бути дитячим хірургом. А потім із часом такий із нього вийшов дитячий уролог! - розповідає. - Їх багато - моїх учнів: Олександр Костянтинович Толстанов, Віктор Йосипович Шатило, Микола Адамович Нікітенко, Микола Дмитрович Бобер… Їх дуже багато й на Житомирщині, й в інших областях України, але кожного я пам'ятаю - такі у мене чудові послідовники. А зараз які чудові у нас молоді фахівці!
А тим часом це надзвичайно складно - бути й професіоналом, і жінкою. Недоспані ночі на роботі, необхідність затриматися в операційній чи біля хворого - завжди страждає сім'я. Для жінки бути хірургом - важкий тягар. Але Клара Олексіївна його з гідністю і мужністю пронесла.
І так уже було заведено, що як тільки складний випадок - просять, щоб вона подивилася. Досвід Клари Олексіївни, стаж роботи, зрештою, саме ставлення до виконуваних обов'язків - це неоціненний скарб для її колег. Вона знайшла себе в цій професії, знайшла своє призвання, свій життєвий шлях. І про неї можна багато гарних і теплих слів говорити - вона достойна того, щоб про неї писали. Та вона й сама пише - захоплюється поезією, такий лірик по життю, творча душа. Хоча - людина принципова, твердо відстоює свої позиції. Буває, на консиліумах може висловити точку зору - часом і всупереч думці всього колективу. І часто саме той діагноз, який вона обстоювала, виявляється правильним. От як був випадок років зо п'ять тому - зібрався консиліум дитячих хірургів із приводу захворювання одного з маленьких пацієнтів. Довго билися над діагнозом - не могли встановити, були впевнені у якомусь інфекційному захворюванні. Клара ж Олексіївна оглянула уважно дитину й висловила припущення, що це - заворот кишечника. Й таких прикладів можна багато наводити!
- Я не уявляю іншого життя, ніж у медицині, - говорить Клара Олексіївна. - Віддаю їй свої вміння, знання, напрацювання. Знаєте, в одному з віршів, я написала слова, в яких - вся моя душа: "Для себя не хочу и малого, лишь цвело бы моё Отечество и прославило Родину нашу всё великое человечество…"
|
Вікторія Паламарчук
