- Як, питаєте, треба працювати, щоб люди поважали? Працюють же, мовляв, усі, але ж не кожний має шану від людей? Це питання ніби-то філософське, але разом із тим досить житейське… - замислився завідуючий хірургічним відділенням Малинського міськрайонного ТМО Анатолій Іванович Гаманюк, котрому виповнюється шістдесят років і 41 рік із яких він віддав медицині. - Треба віддавати себе роботі, бути професіоналом у своїй справі й прагнути до лідерства в усьому.
- Коли я усвідомив - ще будучи студентом - що хочу стати хірургом, я старався навчитися чомусь новому, самостійно оперувати, багато читати медичної літератури. Над собою треба працювати! Таких поглядів і досі дотримуюся: необхідно вдосконалюватися, вчитися новим технологіям, знайомитися з новинками медицини в Інтернеті. Бо як щось упустив на хвилину - потім і за рік не наздоженеш! Медицина зараз надзвичайно стрімко крокує вперед, з'являється багато нових технологій, які треба освоювати.
А чому обрав медицину? Бачите, коли я закінчував вісім класів, прийшли з військкомату агітувати вступати до Житомирського медучилища - готували для армії фельдшерів. Пішов - отак зараз, признатися, й не поясню причину - вступив відразу ж. Закінчив медучилище, працював трохи - якийсь місяць, потім - армія, потім - Вінницький медінститут. Інтернатуру проходив у Житомирі в другій лікарні й із 1978 року працюю в Малині. Вже двадцять сім років завідую відділенням. Робота нелегка, звісно. От Ви, самі ж розповіли, були сьогодні на операції в одній із лікарень - бачили, що це таке. Колись, як тільки починав працювати, так мені подобалися в операційній навіть її запахи. Говорив часто, пам'ятаю, дружині, що й жив би в операційній. Хоча важка вона, ця робота, але вже настільки, як мовиться, звик до неї. Морально складно. Фінансування, практично, немає. Дивишся цим людям в очі - половина ж їх і копійки за душею не мають, а треба лікувати їх чимось. Скажу відверто, що - не дай, Боже, не вдається врятувати людину - відкладається це на серці. А до трагічного лікар не звикає ніколи. В іншому випадку то вже не лікар. Не можна звикнути до людського горя…
Тим-то й радісно на душі, коли чуєш від людей слова подяки. От, питаєте про вдячних пацієнтів. Я вважаю, що вдячний пацієнт - це не той, хто платить гроші. Держава повинна турбуватися, щоб її спеціалісти мали достойну оплату своєї праці! Я їх не хочу, тих грошей від, як Ви кажете, вдячних пацієнтів - я їх ніколи не беру. Це для мене - приниження. У мене такий принцип - на людському горі не розживешся! Нехай він привітається, одужавши й вийшовши з лікарні, зі мною. Я йому більше за це буду вдячний: „Слава тобі, Господи, що людина одужала!”
А чи ж пам'ятаю свій перший робочий день? Авжеж! Привели мене колись у хірургічне відділення - мовляв, будеш отут працювати. Завідуючий говорить: „Всі великі хірурги починали з гнійної хірургії!” Дали мені такого важкого пацієнта - пам'ятаю його й зараз. А наступного дня поступив хворий із апендицитом - йди, кажуть мені, в операційну. У мене дуже гарний учитель був - Віталій Андрійович Скляр (нині вже, на жаль, немає його), сказав тоді: „Хочеш бути хорошим хірургом? Ходи за мною слідом і до всього придивляйся!” Я Вам скажу, мені взагалі неймовірно пощастило з учителями! Маргарита Михайлівна Ричкова - вона керувала відділенням, коли я приїхав до Малина. За кілька років передала мені завідування, хоча були й старші за віком хірурги. Вчила мене тактичних нюансів, про які в підручнику й не прочитаєш. Ольга Федорівна Волошина - досвідчений хірург, Анатолій Олександрович Мельничук - на той час керував нинішньою ЦМЛ №2 Житомира. Це ті люди, котрим вдячний за науку.
Маю й учнів уже - з ними працюю - Антон Віталійович Гончарук, Олексій Васильович Дордюк. Їм можу довірити й найскладніше завдання. Колись мені Григорій Кирилович Бартош - на той час був головним хірургом області - говорив: „Ти так виховуй молодих, щоб вони операцію робили, як ти сам!” Щось роблю - вони теж хочуть усе вміти. Але ж це з роками приходить. Вчу їх усьому - нічого не приховую. В районі всього треба вміти. Оце я тому й вважаю, що життя прожив недаремно - знаю, що є люди, котрим можу довіритися. Сьогодні поїхав ось до Житомира, а мої хлопці сказали: „Не переживайте, батьку (таки ж приємно, що так звуть!) - все буде без пригод!” Довіряю їм, як собі, тому за них я - в вогонь, і в воду. Але ж хірург у роботі не може бути сам - дякую медичному персоналу й операційного блоку, й відділення реанімації - інтенсивної терапії, й усьому нашому колективу. Колектив у нас найкращий у всій лікарні - мені, як його завідуючому, всі заздрять. Я спокійний за кожен етап роботи в своєму відділенні. Ми зробили собі ремонт у відділенні - знайшли спонсорів і не просили й копієчки з бюджету. Й маємо все для роботи. Я пишаюся своїм колективом - за них стану стіною перед ким би не було.
А чого я став саме хірургом? Я вважав, що це - справжня чоловіча робота. Ще в інституті викладали у нас професори Григорій Антонович Сардак та Іван Ілліч Митюк - от саме вони й зародили в мені це бажання стати хірургом. Нас, студентів, вони вважали своїми колегами ("Як Ви поступите, колега, в цій ситуації?") й це дуже приваблювало. А цього року отримав звання „Кращий хірург області” - отже я не останній спеціаліст на Житомирщині! (говорить, всміхаючись - авт.)
Чи ж важливо, питаєте, мати державне визнання своєї роботи? - замислився. - Ви знаєте, скажу чесно, оцінювати мають люди - ті, кого лікуєш. Ми ж, лікарі в районах, для держави й не потрібні - може, трохи гостро прозвучало, але ж ви подивіться на фінансування потреб медицини, зрештою - на оцю, вже наболілу, проблему оплати нашої праці! Повага людей найважливіша! А для самоствердження… Я вважаю, якщо я вмію провести певний обсяг операцій - відбудеться й реалізація мене, як спеціаліста, й самоствердження. Працюю, маю досвід роботи, певний авторитет - оце головне.
І вже скільки років у медицині - ніколи не пошкодував, що обрав її. Хоч і жаліються, як говорите, мовляв, зарплата мала, навантаження ж багато. Я, бачите, такий оптиміст, що вірю: настане час такий, коли й зарплата буде нормальна, й ставлення до медицини гарне. Ну, зарплата невелика… А що - вчитель більше отримує, чи от ви, журналісти? Ви ж знаєте, як нас усіх фінансують! Але коли б довелося спочатку життя прожити - може, якісь моменти й змінив би у ньому… Та щоб кардинально щось повернути - ні! Не став би! Він зайшов сьогодні в Романові - їздив на батьківщину, родом я звідти - до школи, розповідаю в старших класах про свою роботу. А потім якийсь хлопчина підійшов до мене: "Ви так розповіли - я хотів би стати лікарем!" Ну, це важка робота, звісно. Щоб стати хірургом, треба все життя працювати над собою. Не кожен може стати ним - от як і шофером, наприклад, чи науковцем. Це десь має з душі йти - прагнення до професії. Мене завжди в ній штовхає вперед бажання бути лідером - я не розумію, як хірург не вміє вийти зі складної ситуації. Та такого не може бути - це ж твоя робота! Простіше, звісно, працювати в якомусь великому центральному медичному закладі - чогось не тямиш, то є хтось інший, вміючий. А спробуй-но в районі! Маєш бути й дитячим хірургом, і торакальним, і травматологом. Ще й до того ж працювати повинен не гірше від обласного спеціаліста! Така ситуація у нас тут серйозна.
Кажете, я - успішний чоловік? А французи стверджують, мовляв, за кожним успішним чоловіком стоїть жінка? Може бути! Ми з дружиною (вона працює у нас заступником головного лікаря) познайомилися ще в інституті, одружилися на третьому курсі. Поважаю її - живемо з довірою один до одного. Дочки мої, що правда, не в медицині - не захотіли продовжувати наш шлях. Знаєте, я своїх дітей не змушував - сам колись поїхав вступати до інституту, не знаючи толком, де та Вінниця. Може, онук - малий Назарко, виповнилося йому оце три роки - піде слідами діда? Хоча сказав оце недавно: "Хочу бути президентом!"
І що, говорите - не сказали б, що шістдесят оце мені виповнюється? - задоволено всміхається співрозмовник. - Мені оце й Рудченко - в суботу спілкувалися (Микола Миколайович - знаєте? - депутат Верховної Ради) - закинув, мовляв, приписав собі років шість.
Тож чого хотів би побажати собі? Та все маю - жити є де, стареньку автівку, якій років вісімнадцять - на новішу, певно, не заробив. Здоров'я щоб було. Й попрацювати ще скількись років - дочекатися, коли вже наступлять ті кращі часи. Це - як людині. Як лікарю ж - менше помилок, їх не має бути. І - як Ви кажете - вдячних пацієнтів!
Вікторія Паламарчук
