Чи то такий наш менталітет, а чи дається взнаки шалений ритм життя, в якому забуваємо іноді й про самих себе - про достойних людей ми згадуємо, зазвичай, з нагоди присвоєння якихось державних відзнак чи ювілею. А пам’ятати про них варто не лише в свято…
Борис Пилипович Бродський зі своїх 71 року (нещодавно він відсвяткував день народження) сорок два пропрацював хірургом. Державних відзнак, як сам розповів, не має - ніколи не прагнув до цього.
- Мені було важливо те, що я любив свою роботу, отримував задоволення від неї, - стверджує Борис Пилипович. - Думаю, що мені вдалося залишити хоч якийсь слід у цій галузі. А на вічність, як говорив один із відомих акторів, я не претендую.
Колись, згадує, тітка переконала йти в медицину - сама завідувала кафедрою в Чернівецькому медінституті. Тож і подався туди. Й відколи закінчив його в 1962 році, все ж хоч якогось дня, щоб пошкодував про свій вибір, не було.
- Дитяча хірургія - о, це надзвичайно цікава робота! - з захопленням говорить. - Із діагностикою, цікавими операціями та випадками. От лише здоров'я "підвело", а то ще оперував би!
Кілька років після інституту працював районним хірургом у Баранівці, завідував хірургічним відділенням. Потім Олександр Федорович Гербачевський запросив до обласної лікарні - дев'ять років працював там дорослим хірургом і тридцять три (аж по 2004 рік) дитячим уже в обласній дитячій лікарні.
- Пам'ятаю свій перший робочий день, - пригадує співрозмовник, - приїхали в Баранівку з Житомира. Темно вже було, довіз нас автобус до готелю - там й оселилися. А в лікарні вже знали, що приїхав хірург - місцевий-бо спеціаліст хворів, оперувати не міг. От зранку й телефонують у готель, мовляв, де тут хірург приїхав новий? Зараз автівку пришлють - поступив тяжкий хворий - треба оперувати. В перший же мій день самостійної роботи!
А потім за все життя скільки було їх - операцій. Випадків, коли життя хворого тримається, здавалося б, на найтоншій ниточці й найдосвідченіші спеціалісти в розпачі опускають руки: "Чи ж врятуємо?" Й тим більшим був розпач, коли боротися доводилося за життя маленького пацієнта - дитячі очі пропікали своїм болем саму душу. Борис Пилипович брався й за найскладніші операції. Й відвойовував життя у смерті!
- Що відчуває лікар, котрий дитинку з того світу повертає? Ну, які ж відчуття? Задоволення! Знаєте, як кажуть, хірург помирає разом зі своїм хворим. Та якщо він боїться щось зробити - іноді й ризикнути - він не стане гарним спеціалістом. Хірург не повинен боятися оперувати помираючого. Бо якщо з тисячі є лише один-єдиний шанс - його треба використати. Ми так і робили. Так і молодих учив. Скільки, бувало, траплялося: не дихає дитина, немає пульсу. Я ж Петру Степановичу говорив: "А ми будемо оперувати - без тиску, без пульсу! Бо якщо не прооперуємо - помре, коли ж ризикнемо - дитина може вижити." Так, ми ризикували, але повертали малят до життя. Бувало ж, от тільки народилося дитя, а його вже треба оперувати - скажімо, діафрагмальну грижу - інакше помре. Треба було дуже орієнтуватися й мати високий клас роботи. Й головне - не боятися! Хто боїться - той поганий хірург!
Багато, згадує, бувало випадків. Якось прийшов на роботу, а Петро Степанович Русак (завідуючий хірургічного відділення №1) говорить: "В реанімації лежить дівчинка з перитонітом. Треба оперувати, а відключати її від дихального апарата не можна."
- Я йому на це: "Будемо тут оперувати, на ліжку!" - розповідає. - В живіт ми „зайшли”, а там вилилася літрова банка гною. Кажу: "Задренуємо живіт, а завтра прийдемо. Якщо дівчинка буде вже дихати - візьмемо в операційну й зробимо більшу операцію." Зранку ми прийшли в реанімацію, а наша пацієнтка стоїть біля ліжка й посміхається - жива й здорова. Й оперувати її вдруге вже не треба було. Всякого, скажу Вам, траплялося! А то ще - прийшов на роботу, а мені говорять, що лежить у нас із вечора дванадцятирічний хлопчик у реанімації - ні пульсу немає, ні тиску - хворіє третю добу. Оперувати ж бояться - як же й наркоз давати в такому стані. Подивився його - катастрофа в животі! Кажу: „Ну, позвіть Бобра (нині Микола Дмитрович - заступник головного лікаря з хірургічної роботи)! Миколо, даси наркоз? А він мені: "Тільки якщо саме Ви будете оперувати!" Довіряв, бачите, моєму досвіду. Прооперували ми того хлопчика - таке вузлоутворення я бачив уперше за всю свою практику! Що сказати - врятували ми його. За два тижні дитинка виписалася здорова. У нас було багато таких випадків. Справлялися ми - з того світу малечу витягали!
А зараз он уже й учні його - знані в області хірурги: Петро Степанович Русак, Ігор Манолійович Вишпінський, Іван Якович Захарчук йшли його слідами.
- Всі зі мною працювали, - з гордістю за них. - Тож своїм наступникам бажаю бути сміливими, рішучими й - перш за все - думаючими. А собі - щоб бути на ногах. От хоча б, як зараз. Я виходжу в шість годин - тут у мене поруч садочок є, доріжка спортивна - займаюся суглобовою гімнастикою, трішки - йогою. Трохи б іще здоров'я…
Вікторія Паламарчук
